Шевченківські дні в Переспівській школі

Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Своїми босими ногами.
Благословенні ті сліди,
Не змиті вічними дощами.

Тарас Шевченко... Такий великий, що бути більшим уже не можна. Як Україна. Як світ. Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом. На сторожі правди, любові й честі стоїть його слово. Його доля – це частка історії Батьківщини. Важко сказати, коли нам більше потрібний був Шевченко - чи в минулому столітті, коли в мороці пробивали українці стежку, чи тепер, коли відроджується так нелегко наша Україна? Мабуть, зараз таки більше.



      Доля його була гірка, та вона не зуміла перетворити золото його душі в іржу, його любов до людей у ненависть, а віру в Бога – у зневіру. Найкращий і найцінніший скарб дала йому доля лише після смерті – невмирущу славу.

Звучить пісня «Єсть на світі доля». На сцену виходять три дівчини – Доля, Муза, Слава. Під музику інсценізується триптих «Доля. Муза. Слава».
Шевченко. У всякого своя доля і свій шлях широкий.. (Сідає).
Давно те діялось...

Виходить малий Тарас із мамою.

Малий Тарас
...Ще в школі,
Таки у вчителя –дяка,
Гарненько вкраду пятака,
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге – та й куплю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду
Або три царіє со дари
Та сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто не побачив,
Виспівую та плачу...

Мати. Не плач. Ти народився під високою зорею. Тобі випала велика Доля.

Малий Тарас. Мамо, а що то є доля?

Мати.

Той блукає за морями,
Світ перепливає,
Шука долі, не находить —
Немає, немає! —
Мов умерла. Інший рветься
З усієї сили
За долею; от-от догнав
І — бебех в могилу!
А в третього, як у старця,
Ні хати, ні поля,
Тілько торба, а з торбини
Виглядає доля —
Як дитинка; а він її
Лає, проклинає

Доля.

Із сирітської торбинки Шевченка виглядала на рідкість щедра Доля – Божий дар. Усе своє життя він кидав виклики долі, які були голосом чоловіка на межі почуттів!

Шевченко.
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої;
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем завмирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!

Ш е в ч е н к о. Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних стра­ждань. І до всього мені ще заборонено малювати... Три­бунал під головуванням самого сатани не міг би винес­ти такого холодного, нелюдського вироку. 

Починає пи­сати, промовляючи:

Лічу в неволі дні і ночі
І лік забуваю.
О Господи, як-то тяжко
Тії дні минають.
А літа пливуть меж ними.
Пливуть собі стиха,
Забирають за собою
І добро і лихо!
Забирають, не вертають
Ніколи, нічого!

 

Ведуча

...Ти пройди по селах рідної Вкраїни:
В кожній хаті — книга, на стіні — портрет.
В рушнику розшитім, квітчаний в калині,
Бо в святій пошані у людей поет.
То співець-предтеча, наш Кобзар Шевченко,
Знають його люди і широкий світ.
Внук Дніпра-Славути, син Вкраїни-неньки,
Він живе в народі, як і «Заповіт».

Ведучий

Творчість Шевченка була серцем Прометея, яке осявало нам шлях, і тому кожен молодий українець має бути непокірним, нездоланним, здатним на самопожертву. Таким увійшов у мою душу Кобзар, запаливши іскру надії. Поет дав розіп’яти себе за народ і Україну, як Христос. Він карався, мучився, але не каявся, хоч знав, що може воскреснути хіба тільки його дух. А воскреслий дух воскресить Україну.

І оживе добра слава, слава України,
І світ ясний, невечірній тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю.

Виконується пісня про Україну.