160 років від дня народження Івана Франка

Івана Яковича Франка ми знаємо насамперед як письменника, автора такого відомого циклу казок, як "Коли ще звірі вміли говорити", дітям відомі його "Лис Микита" (хоч це і не зовсім дитячий твір, погодьтеся), "Фарбований лис", "Лисичка і Журавель", "Грицева шкільна наука". Поціновувачі української пісні не раз наспівують Франкові рядочки, як от: "Ой ти дівчино, з горіха зерня", "Червона калино, чом у лузі в'єшся?", "Чого являєшся мені у сні?". Франко є автором славнозвісного і забороненого тогочасною владою гімну "Не пора, не пора...", який був одним із найпопулярніших українських гімнів XX століття.

Та осягнути усю велич цієї непересічної постаті неможливо. Говорили, що він випередив свій час. Та зараз можна сказати, що не лише свій. Хіба ми не здавались би нікчемними поруч з людиною, котра знає 14 мов, перекладає українською з 48-ми, у тому числі із східних. Він не лише письменник, а й поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч, доктор філософії , дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, почесний доктор Харківського університету.

28 травня цього року минуло сто років з дня смерті великого Каменяра, а ми до нього досі не доросли. Мало хто може за життя осягнути понад 100 томів літературної спадщини митця. Тож маємо справді чим пишатися, куди рости і в кого вчитися.

А ще Іван Якович завжди носив вишиванку :)

З Днем народження, Україно!

               Щойно прочитала привітання з Днем незалежності своєї 20-річної племінниці, яке мене дуже зворушило. Ось якою є Україна для її ровесників. Від себе лише додам, що у нас є майбутнє.
    
                Пам'ятаю, як в 2004 чекала тата з майдану, він повернувся пізньої ночі , коли ми всі вже спали, а під ранок із захватом розповідав про революцію, політику , пропатріотизм, в цілому про те,що мені важко було зрозуміти. Я просто раділа нагоді не ходити до школи, але напам’ять знала, що «РАЗОМ НАС БАГАТО». Мені було 9, тоді я не знала, що ті мурашки по шкірі, коли вмикають гімн і здіймають стяг – це і є той невидимий зв’язок з рідною землею. Я дізнаюсь про це майже 10 років по тому, коли сама стоятиму на майдані. Коли нічним потягом буду їхати у Київ. Зрозумію, що патріотизм це не слова – а дії. Що любов до країни - закладається у нас з першим подихом і що революція – це голос народу.

               Пам’ятаю комок у горлі і мурашки по спині коли біля пам’ятника Шевченку, у Львові, купка людей, із прапорами в руках і з вірою у серці, заспівали: «ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА».. Вони, як і я, тоді не знали, що не вмерла і не вмре, якби цього не хотіли її вороги. Не знали, що скоро наша кількість збільшиться у сотні разів. А у кожному куточку світу скоро знатимуть, що «Україна – це Європа».

            Пам’ятаю ранок, коли по всіх каналах, показали жахливі кадри побиття студентів. Згодом кадри палаючих шин, а потім будуть рахувати кількість вбитих…
            Ціною цих життів повалиться режим Януковича.
            І почнеться новий…
           Пам"ятаю той вечір, коли під стінами Верховної Ради нам сказали, що в Криму російські війська.

         ...а потім були місяяці боротьби на Сході, коли смерті стали посвякденною нормою
           Я пам"ятаю тривогу тих днів, тоді згадувались безсонні ночі на майдані і ранки, коли першим ділом гортаєш стрічку новин.
           Пам’ятаю безмежну віру і невимовне розчарування.
Коли приходить усвідомлення того, що нічого, і не змінилось
Просто люди стали помирати частіше. Діти отримували тіла батьків. Матері- мертвих синів. А хтось жити краще почав. У когось безсонні ночі під обстілом без засобів для існування, а хтось насолоджується солодким життям "по-нововму"

            Пам’ятаю день, коли зовсім перестала дивитись новини.
В моєму житті про війну нагадували лише поодинокі люди у формі, яких я часто бачила на вокзалах,я відпускала з ними свої думки на схід
Але реальністю моєю було зовсім інше життя. Де кожен будував власний світ, у якому про національність нагадував паспорт . Десь, мабуть, так само ходять такі ж патріоти з покаліченою вірою.
           Я поважала українців, справжінх українців, які не нарікають на країну, а просто допомагають їй не втратити «ні слави, ні волі», та не вірила що їх так багато
А сьогодні побачила, як В'ячеслав Чорновіл заносив прапор у Верховну раду. І знову згадались ті зимові дні, коли при мінусовій темературі було справді тепло. Тепло на душі.
І це тепло - це гордість, за те що я була там, де твориться історія. Що бачила тих людей, які вірили і вірять у свою країну не дивлячись ні на що.
Їх мабуть також нудить від цих політичних пик – як і Вас. Вони також не вірять жодному їхньому слову, сміються з їхніх реформ і дивуються, як ці «люди», далеко можуть зайти у своїх побрехеньках.
Але Вони знають, що всі ці покидьки у костюмах, це не наша країна. А нам є ким пишатись. Нам є за що боротись. І є у що вірити.

            І я зустрічаю таких людей кожного дня. І це – Ви. Ті хто поважає свою країну, свою мову. Хто не забруднює свою країну. І будує своє життя ЧЕСНО. Саме ВИ – мій народ. ВИ – моя країна.
Тож з днем Незалежності Вас!
Я любитиму цю землю. І ніхто, і ніколи не забере в мене цього.
То ж давайте разом просто будувати своє «зараз» на любові до нашої рідної і єдиної.
З днем народження тебе МАМО!

Школа як найманий працівник (що потрібно,щоб діти хотіли вчитися?)

   

  Цього літа потрапила мені до рук цікава книжка ( завдяки моїй любій племінниці Надійці) професора Гарвардської школи бізнесу Клейтона Крістенсена "Як ви збудуєте своє життя?".  У ній авток крізь призму бізнес-ідей показує можливості для досягнення цілей, які ставить перед собою кожна людина: побудова кар'єри, щасливі сімейні стосунки, гармонійне виховання дітей. В одному із розділів є пункт - "Школа як найманий працівник". Нижче наводжу уривок даного пункту.
       "Ми всіляко урізноманітнюємо середню освіту - даємо дітям обирати фахові предмети, застосовуємо нові технології, запроваджуємо ігровий підхід - і загалом удосконалюємо взаємодію з учнями, але це, здається, не дуже допомагає.
         Чому? Відповідь ховається в розумінні, які саме завдання постають перед учнями і як вони можуть "найняти" школ для допомоги у виконанні цих завдань.
         Ми з колегами дійшли такого висновку: відвідування школи не допомагає учням уникнути труднощів чи виконати завдання, які вони пред собою бачать. Якщо копнути глибоко, перед дітьми щодня стоїть два завдання: по-перше, почуватися успішними; по-друге, знайти друзів чи хоча б товариство. Якщо поглянути на ці завдання, стає зрозуміло, що школа не так і часто дає їм потрібний результат. Якщо ж казати чесно, школи найчастіше організовані так, щоб учні почувалися невдахами.  Проблема в тому, що успішними в шкільних стінах почуваються одиниці.
         Наша система освіти самовдосконалювалася в тих аспектах, які аж ніяк не співвідносилися із завданнями, що постають пред учнями. Немає в цьому світі сили, яка переконала б дітей старатися в класі тільки тому, що вони повинні старатися. Ми повинні запропонувати дітям досвід перебування в школі, який долпомагатиме почуватися успішними й підтримувати товариські стосунки з однолітками.
          У школах, де для кожного учня атмосфера пронизана відчуттям успіху, майже немає прогульників. Коли навчання побудоване так, щоб дарувати відчуття успіху, діти легко засвоюють найскладніший матеріал - саме тому, що школа виконує поставлене перед нею завдання."
           Ось така думка. Потрібно давати те, чого від нас очікують: сприяти створенню ситуації успіху і дружньої атмосфери. Підсвідомо, мабуть кожен вчитель теж прагне цього, але оскільки на вчителя зусібіч тиснуть, вимагають навченості, вчитель починає тиснути на учнів. За 45 хвилин має встигнути опитати, пояснити, закріпити новий матеріал (нерідко досить об'ємний). Правду кажучи не завжди помічаємо в якому стані і настрої наші учні. А саме вони - це ті, для кого і заради кого ми працюємо. Не програма-методисти-міністри, а діти:)