Пам'ятаю, як в 2004 чекала тата з майдану, він повернувся пізньої ночі , коли ми всі вже спали, а під ранок із захватом розповідав про революцію, політику , пропатріотизм, в цілому про те,що мені важко було зрозуміти. Я просто раділа нагоді не ходити до школи, але напам’ять знала, що «РАЗОМ НАС БАГАТО». Мені було 9, тоді я не знала, що ті мурашки по шкірі, коли вмикають гімн і здіймають стяг – це і є той невидимий зв’язок з рідною землею. Я дізнаюсь про це майже 10 років по тому, коли сама стоятиму на майдані. Коли нічним потягом буду їхати у Київ. Зрозумію, що патріотизм це не слова – а дії. Що любов до країни - закладається у нас з першим подихом і що революція – це голос народу.
Пам’ятаю комок у горлі і мурашки по спині коли біля пам’ятника Шевченку, у Львові, купка людей, із прапорами в руках і з вірою у серці, заспівали: «ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА».. Вони, як і я, тоді не знали, що не вмерла і не вмре, якби цього не хотіли її вороги. Не знали, що скоро наша кількість збільшиться у сотні разів. А у кожному куточку світу скоро знатимуть, що «Україна – це Європа».
Пам’ятаю ранок, коли по всіх каналах, показали жахливі кадри побиття студентів. Згодом кадри палаючих шин, а потім будуть рахувати кількість вбитих…
Ціною цих життів повалиться режим Януковича.
І почнеться новий…
Пам"ятаю той вечір, коли під стінами Верховної Ради нам сказали, що в Криму російські війська.
...а потім були місяяці боротьби на Сході, коли смерті стали посвякденною нормою
Я пам"ятаю тривогу тих днів, тоді згадувались безсонні ночі на майдані і ранки, коли першим ділом гортаєш стрічку новин.
Пам’ятаю безмежну віру і невимовне розчарування.
Коли приходить усвідомлення того, що нічого, і не змінилось
Просто люди стали помирати частіше. Діти отримували тіла батьків. Матері- мертвих синів. А хтось жити краще почав. У когось безсонні ночі під обстілом без засобів для існування, а хтось насолоджується солодким життям "по-нововму"
Пам’ятаю день, коли зовсім перестала дивитись новини.
В моєму житті про війну нагадували лише поодинокі люди у формі, яких я часто бачила на вокзалах,я відпускала з ними свої думки на схід
Але реальністю моєю було зовсім інше життя. Де кожен будував власний світ, у якому про національність нагадував паспорт . Десь, мабуть, так само ходять такі ж патріоти з покаліченою вірою.
Я поважала українців, справжінх українців, які не нарікають на країну, а просто допомагають їй не втратити «ні слави, ні волі», та не вірила що їх так багато
А сьогодні побачила, як В'ячеслав Чорновіл заносив прапор у Верховну раду. І знову згадались ті зимові дні, коли при мінусовій темературі було справді тепло. Тепло на душі.
І це тепло - це гордість, за те що я була там, де твориться історія. Що бачила тих людей, які вірили і вірять у свою країну не дивлячись ні на що.
Їх мабуть також нудить від цих політичних пик – як і Вас. Вони також не вірять жодному їхньому слову, сміються з їхніх реформ і дивуються, як ці «люди», далеко можуть зайти у своїх побрехеньках.
Але Вони знають, що всі ці покидьки у костюмах, це не наша країна. А нам є ким пишатись. Нам є за що боротись. І є у що вірити.
І я зустрічаю таких людей кожного дня. І це – Ви. Ті хто поважає свою країну, свою мову. Хто не забруднює свою країну. І будує своє життя ЧЕСНО. Саме ВИ – мій народ. ВИ – моя країна.
Тож з днем Незалежності Вас!
Я любитиму цю землю. І ніхто, і ніколи не забере в мене цього.
То ж давайте разом просто будувати своє «зараз» на любові до нашої рідної і єдиної.
З днем народження тебе МАМО!
Немає коментарів:
Дописати коментар